1-ша бронетанкова дивізія

Page last edited 2355 днів тому
Матеріал з Медаль за Честь
Jump to navigation Jump to search
1-ша бронетанкова дивізія
1st US Armored Division.png

Шеврон бійців дивізії
(англ. 1st Armored Division)
Країна
Icon USA.png
США
Коли створене 16 січня 1932
Герої гри Джон БейкерПолковникСержантФіч
Рід військ Бронетанкові війська США
Інше Чисельність бронетанкова дивізія (15 000 в/сл.)
Гарнізон/Штаб Форт-Бліс, штат Техас
Прізвисько "Старі залізнобокі"
(“Old Ironsides”)
Марш Garry Owen
Ювілеї 16 січня 1932
Статус На службі до 25 квітня 1946, реорганізація після Другої світової війни
7 березня 1951 — по т.ч.





1-а бронета́нкова диві́зія а́рмії США (англ. 1st Armored Division) — військове з'єднання бронетанкових військ армії США.

Перша бронетанкова дивізія армії США[ред. | ред. код]

Заснована 16 січня 1932 року. Перша бронетанкова дивізія Збройних сил США, яка брала участь у Другій світовій війни.

До 2011 року пунктом постійної дислокації було місто Вісбаден, Німеччина. В період з 2008 по 2011 дивізія була передислокована на територію континентальних Сполучених Штатів у Форт-Бліс, штат Техас.

Участь дивізії в бойових діях[ред. | ред. код]

1-й бронетанковій дивізії було наказано роззосередитися на території Форт-Дікс на 11 квітня 1942 року в очікуванні їх подальшого розгортання за кордоном. Особовий склад слідував через порт у Нью-Йорку в напрямку на Бруклін. 11 травня 1942 вони прибули до Північної Ірландії, де перебували до 29 жовтня 1942 року, поки вони не переїхали до Англії.

В Північній Африці[ред. | ред. код]

Перший контакт з'єднання з ворогом відбувся в Північно-Західній Африці, в ході операції «Факел» [1]

8 листопада 1942 підрозділи дивізії були частиною Північної Цільової групи, внаслідок чого 1 бтд стала першою американською танковою дивізією, що взяла участь в бойових діях у Другої світової війни. Підрозділи батальйону B (CCB) дивізії приземлилися на схід і захід міста Орана під командуванням бригадного генерала Лунсфорда Олівера, і ввійшли в місто 10 листопада 1942.

Бійці з команди А (ССА) воювали на Faid Pass починаючи з 30 січня 1943 року й вийшли до Сіді-Бу-Зід, де понесли важкі втрати танків на 14 лютого 1943 року

Бойове командування команди С (ССС) дивізії засноване 23 січня 1943 року, щоб провести наступ в напрямку станції Sened на 24 січня, рідрозділи цього формування наблизилися до Sbeita, контратакували ворога, щоб підтримати CCA в Сіді-Бу-Зід 15 лютого 1943, проте контратака була відбита з великими втратами.

Німецький відвід військ 26 лютого 1943 дозволив зберегти підрозділи дивізії і зібрати їх в в резерві, що дозволило провести операцію по захопленню перевала Кассерін.

7 травня 1943 німецькі війська в Тунісі були змушені здатися, після чого між 9 і 13 травня 1943 дивізія була реорганізована в французькому Марокко, і були переміщені в Неаполь, Італія на 28 жовтня 1943 року.

В Італії[ред. | ред. код]

Після падіння Сицилії частина армії США вторглася на материкову Італію. 1 бтд брала участь у нападі на Зимову лінію в листопаді 1943 року, в боях за Анціо, а потім пройшла через місто Рим і не переставала переслідувати відступаючого противника на північ до середини липня 1944 року. Генерал-майор Хармон був замінений генерал-майором Прічардом, який очолював 1-шу бтд до кінця війни.

Через три дні після прийняття генерал-майором Прічардом командування дивізія була реорганізована, грунтуючись на досвіді кампанії в Північній Африці. Ця зміна була різкою. Оскільки дивізія планувалася до участі в гірських боях, були ліквідовані броньовані і піхотні полки на користь трьох окремих танкових і піхотних батальйонів. Чисельність дивізії була скорочена з 14000 до 10000. Результатом реорганізації став більш гнучкий і збалансований розподіл навантаження на частини і підрозділи дивізії з приблизно еквівалентних піхотних і танкових батальйонів. Ці сили можуть бути об'єднані чи діяти окремою командою, щоб задовольнити будь-яку ситуацію. Додаткова сила піхоти, що може бути оперативно перекинута, куди слід, виявиться особливо корисною у майбутній кампаній в значній мірі гірської бою в Італії.

Підрозділи дивізії продовжували бої в долині річки, поки німецькі війська в Італії не здалися 2 травня 1945

У червні, поділ переїхав до Німеччини в рамках окупаційних сил.

Втрати дивізії
  • Вбито в бою: 1,194
  • Поранено в бою: 5 168
  • Померли від ран: 234

Під час війни підрозділами дивізії захоплено 41 місто і селище та 108 740 ув'язнених. 722 солдатів дивізії були нагороджені Срібною Зіркою, 908 отримали Бронзову зірку. В дивізії 5 478 кавалерів ордену Пурпурове серце.

Битва за Туніс (загальний огляд)[ред. | ред. код]

Би́тва за Туні́с відома також, як туні́ська кампа́нія (англ. The Tunisia Campaign) — військова кампанія, серія битв між військами союзників і країн осі на Північноафриканському театрі Другої світової війни, що відбувалися на території Тунісу у листопаді 1942 — травні 1943.

Перебіг[ред. | ред. код]

На початку кампанії перевагу мали німецько-італійські війська, однак пізніше ініціативу перехопили союзники. Кампанія завершилась здачею в полон понад 230 тисяч німецьких та італійських солдатів, у тому числі більшої частини «Африканського корпусу» Ервіна Роммеля.

Початок операції Факел. Ввідний інструктаж

11-а бригада, не зустрівши жодного опору, 26 листопада увійшла в Меджаз і до вечора того ж дня зайняла позиції всередині та навколо Тебурби, яку також покинули німецькі війська, готуючись до оборони Джедейди. Однак, вже наступного дня німці завдали потужного контрудару. Спроба 11-ї бригади в перші години 28 листопада перехопити ініціативу, нанісши американськими танковими частинами удар по аеродрому в Джедейді, провалилася.

2 ПрохідКассельрінг 008 СупрКолону.png

Як виявилося пізніше, Андерсон ще 21 листопада висловив сумніви в успіху операції з захоплення Тунісу силами наявних у нього військ, про що доповів головнокомандувача союзними військами в Африці Дуайту Ейзенхауеру.

Ейзенхауер вислав Андерсену підкріплення, переважно зі складу бойового командування «B» 1-ї бронетанкової дивізії. Підкріплення пройшли довгий шлях з Орану до туніського кордону. До початку операції до мети добралася лише частина цих сил. На 2 грудня було заплановано спільний наступ групи «Блейд» та щойно прибулих військ, однак німці завдали випереджаючий контрудар силами 10-ї танкової дивізії генерал-майора Вольфганга Фішера. До вечора 2 грудня група «Блейд» була вибита з позицій. Таким чином, опір німецьким військам надавали тепер лише 11-а бригада і сили бойового командування «B». Виникла загроза відсікання 11-ї бригади від інших сил і прориву німців в тил союзників, однак відчайдушний чотириденний опір англійців та американців затримав просування німців та дозволив союзникам здійснити організований відхід до висот на берегах річки на захід Тебурби. До кінця дня 10 грудня союзники зайняли оборону на схід від Меджаз-ель-Бабу. На цих позиціях вони почали підготовку до нового наступу, до якого були готові до кінця грудня. Повільне, але постійне нарощування сил призвело до створення угруповання, що складалося з 54 тисяч британських, 73 тис. американських і 7 тис. французьких солдатів. За даними розвідки, угруповання, що протистояло союзникам, нараховувало до 125 тисяч осіб у складі бойових підрозділів і 70 тис. — допоміжних сил. Більшу частину військ противника становили італійці.

Наступ англо-американських військ розпочався вдень 22 грудня. Не зважаючи на дощі і недостатнє прикриття з повітря, війська дещо просунулися вгору по схилах 270-метрового пагорба Лонгстоп-Хілл, що панує над каньйоном між Меджазом і Тебурбою, але після триденних боїв, які тривали з перемінним успіхом, їм довелося відступити до Меджазу. 26 грудня союзники відійшли на вихідні позиції. Всього в боях загинуло 20 743 американських та британських солдатів. Кидок союзників на Туніс був зупинений.

8 грудня до Тунісу прибув генерал-полковник Ганс-Юрген фон Арнім, який замінив генерала Нерінга на посаді командувача 5-ї танкової армії. Армія включала в себе піхотну дивізію фон Бройха, що дислокувалася в районі Бізерти, 10-у танкову дивізію в центральній частині країни, біля Тунісу, і італійську 1-у гірськострілецьку дивізію «Суперга» на південному фланзі. У розмові з фон Арнімом, перед відбуттям його в Туніс, Гітлер пообіцяв йому, що армія буде збільшена до трьох механізованих та трьох моторизованих дивізій. Союзники доклали значних зусиль аби запобігти нарощування сил німців. Для цього були залучені значні сили флоту та авіації. Однак, оскільки відстань від Тунісу і Бізерти складала всього 190 км до портів та аеродромів у західній Сицилії, 290 км до Палермо і 480 км до Неаполя, то повністю запобігти перекиданню військ морем і повітрям було практично неможливо: з середини листопада до січня морським і повітряним шляхом в Туніс було перекинуто 243 000 осіб і 856 000 т вантажів.


Контрнаступ. Битви за Сіді-Бузід і перевал Кассерін[ред. | ред. код]

Ейзенхауер перекидав в Туніс все нові й нові з'єднання з Марокко та Алжиру. В північному секторі, за три місяці 1-а британська армія генерала Андерсена на додачу до вже наявних 6-ї танкової і 78-ї піхотної дивізій поповнилася 1-ю, 4-ю і 46-ю піхотними дивізіями. Для управління збільшеними силами, наприкінці березня до армії приєднався другий за рахунком корпусних штаб — штаб 9-го британського корпусу на чолі з генерал-лейтенантом Джоном Крокером. На північному фланзі створювався 19-й французький корпус двохдивізійного складу, а на півдні — 2-й корпус армії США під командуванням генерал-майора Ллойда Фредендалля, що складався з шести дивізій: 1-ї, 3-ї, 9-ї і 34-ї піхотних, 1-ї і 2-ї танкових. На цьому етапі Анрі Жиро відмовився від плану Ейзенхауера, за яким французький корпус мав був бути переданий під командування 1-ї армії англійців, тому французькі війська, а також 2-й корпус США, залишалися в прямому підпорядкуванні штабу союзних військ. Американці, для покращення постачання військ повітрям, почали будувати в Алжирі та Тунісі (в Мекнассі і у східній частині Атлаських гір) комплекс тилових баз та аеродромну мережу.

Протягом першої половини січня Андерсону вдавалося, хоч і не завжди успішно, підтримувати постійний тиск на війська противника обмеженими атаками і диверсійними вилазками. Фон Арнім теж здійснював переважно турбуючі удари. 18 січня німці почали операцію «Айльботе» — наступ з'єднаннями 10-ї танкової і 334-й піхотної дивізій на Понт-дю-Фахс з метою розчистити простір перед італійською дивізією «Суперга» та попередити можливі спроби прориву союзників до узбережжя з подальшим розривом комунікацій німецьких військ. Запеклі бої тривали до 23 січня, коли фронт врешті стабілізувався.


21 січня Андерсон був призначений відповідальним за координацію зусиль усього угруповання союзників, а 24 січня повноваження Андерсона були розширені на командування американськими військами. В той же день перейти під командування Андерсона погодився Жюен з французьким корпусом.

Тим часом, Роммель готував план оборони Тунісу. Згідно з цим планом, війська, що під натиском англійців відступали з Лівії (23 січня 8-а британська армія зайняла Триполі), мали закріпитися перед закинутими фортифікаційними спорудами «Лінії Марет». Таким чином німецько-італійські сили тримали б під контролем обидва, південний і північний, природні шляхи до Тунісу; гірські перевали між ними легко оборонялися незначними силами. У січні німецько-італійські війська, що обороняли «Лінію Марет», були зведені у 1-у італійську армію під командуванням Джованні Мессе.

До цього часу частини 2-го корпусу США вже увійшли в Туніс з Алжиру через проходи в Атлаських горах і взяли під контроль весь трикутник, що утворювався горами. Розташування американських військ створило можливість удару на схід, у напрямку Сфаксу — це дозволило б відрізати 1-у італійську армію на «Лінії Марет» від військ фон Арніма на північ від міста Туніс. Роммель не міг цього допустити і тому розробив план превентивного удару.

30 січня німецька 21-а танкова і три італійські дивізії 5-ї танкової армії фон Арніма зустрілися з французькими військами біля перевалу Фейд — основного проходу, який з'єднує східну частину гір з прибережною рівниною. Французи, чинячи відчайдушний опір, змушені були відступити. Союзники провели кілька контратак, але війська фон Арніма, що встигли підготувати сильні оборонні позиції, з легкістю відбили їх. Через три дні союзникам довелося відступити на рівнину всередині гірського «трикутника» аби створити нову лінію оборони біля невеликого містечка Сбейтла.

У ході операції «Фрюлінгсвінд» (нім. Frühlingswind) чотири танкові групи німців почали просування в районі Сіді-Бузіду, який утримувався 168-ю бойовою полковою групою зі складу 34-ї піхотної дивізії та бойовим командуванням «А» 1-ї танкової дивізії: до 15 лютого піхотні з'єднання бойового командування «А» союзників виявилися ізольованими на гірському плато. На допомогу їм було направлене бойове командування «С», якому довелося перетнути для цього всю країну. Вжиті заходи, однак, не допомогли — наступ було відбито німцями, наступаючі союзники зазнали великих втрат. Одночасно три з чотирьох бойових груп німців здійснювали наступ на Сбейтлу за 32 км на північний захід. Перед Сбейтлою групи були зупинені військами бойового командування «В». Протягом дня частини союзників трималися під атаками переважаючих сил, але зрештою 17 лютого змушені були покинути місто.

Подолавши перевал Кассерін 20 лютого, частини дивізії «Чентауро», майже не зустрівши опору, спрямували удар на захід, у напрямку Тебесси. За ними пішла бойова група фон Бройха з 10-ї танкової дивізії. Група Бройха просувалася по дорозі на Талу, але її просування сповільнила полкова танкова група 26-ї танкової бригади (загін «Гор»). Танки у загону були слабші німецьких, тому не дивно, що союзна група зазнала великих втрат, однак, цим вона виграла час для розгортання зведеного загону «Нік» 26-ї бригади (британська 6-а танкова дивізія), посиленого підрозділами піхоти та артилерії — загін «Нік» за цей час зміг підготуватися до оборони. Тим не менше до шістнадцятої години оборона союзників була прорвана. Всупереч цьому, 26-ій бригадній групі вдалося організовано відступити та відійти на останній оборонний рубіж перед Талою.

Битва на останньому рубежі почалося о сьомій ранку наступного дня і тривало близько трьох годин. Загін «Нік» зазнав важких втрат. Вночі британцям підійшло підкріплення — артилерійські частини 9-ї піхотної дивізії, які здійснили 1300-кілометровий марш з Марокко. На ранок, коли фон Бройх приготувався повести свої війська в атаку, на наступаючих обрушився град артилерійських снарядів. Роммель наказав фон Бройху перегрупувати війська та зайняти оборонні позиції, скасовуючи, таким чином, всі наступальні плани.

Тим часом, 21-а німецька танкова група застрягла на перевалі Сбіба. Під час денної контратаки, розпочатої німецько-італійськими військами на рівнині, артилерійським вогнем 23-го полку королівської польової артилерії були розбиті два батальйони італійських берсальєрів. Контратака була відбита. Південніше, бойова група Африканського корпусу, що просувалася по дорозі на Тебессу, була зупинена танками та артилерією бойового командування «В», що закріпилися на схилах височин на підступах до Джебель-Хамри. Спроба обійти їх з флангу, розпочата в ніч з 21 на 22 лютого, не увінчалася успіхом — німецькі війська зазнали значних втрат. Наступна атака, організована 23 лютого, також була відбита.

22 лютого, на зустрічі з Кессельрінгом Роммель заявив, що через те, що опір противника постійно посилюється і оскільки стало відомо, що передові з'єднання 8-ї армії вже увійшли в Меденін в декількох кілометрах на схід від «Лінії Марет», було б доцільніше скасувати наступ та відвести війська назад, на захист «Лінії Марет». Кессельрінг спочатку наполягав на продовженні атак, але, все ж скасував наступ. 25 лютого німецько-італійські війська відійшли на «Лінію Марет».

Виноски[ред. | ред. код]

  1. Що й використано для сюжету гри Medal of Honor: Allied Assault Breakthrough